Хто такий Тігіпко?

Сергій Тігіпко - одна з найяскравіших і водночас найсуперечливіших постатей українського політикуму та бізнесу. Його біографія -це підручник із політичного прагматизму, де кожна посада, кожна партія і навіть кожна поразка зрештою перетворювалися на фінансовий капітал. Як колишній комсомольський ватажок став ключовим банкіром країни, чому його закидали яйцями в Луганську у 2014-му і як він ледь не очолив уряд за Володимира Зеленського? Пропонуємо повну історію людини, яка завжди знала, коли вчасно вийти з гри, а коли - повернутися у гру.

Гра за першість

Сергій Тігіпко завжди прагнув першості: спочатку – у виші, затим – у комсомолі, банківській сфері та в урядових коридорах. Він виріс у небагатій родині, а тому змушений був боротися за добробут, який йому відкривали владa та бізнес. При цьому Сергій Леонідович все й завжди робив із правильними партнерами, вочевидь, саме в цьому полягає таємниця його успіху.

У семирічному віці Сергій Леонідович, за його власним зізнанням, писав вірші й читав їх своїй мамі. Утім, швидко зрозумів, що це в нього виходить кепсько, тому й кинув римувати. Попереду на нього чекали значно серйозніші та прагматичніші ігри.

У 1989 році Тігіпко став одним із перших в Україні, хто висунув свою кандидатуру на виборах комсомольського ватажка (в тому випадку – першого секретаря Дніпропетровського обкому комсомолу). Його підтримав нинішній віцепрем’єр Олександр Турчинов, який тоді був інструктором із пропаганди обкому комсомолу, та головний редактор обласної газети «Прапор юності» Віктор Чайка. В результаті з перевагою у 18 голосів Сергій Тігіпко переміг конкурента, якому протегував обком партії. До слова, пізніше Тігіпко взяв свого суперника помічником до українського Swedbank, де з 2007-го по 2009-й був головою правління.

Після розвалу комсомолу, в жовтні 1991 року, Сергій Тігіпко влаштувався в кооперативний банк «Дніпро». Але працював там недовго: він запропонував голові правління… поступитися своїм місцем й обійняти місце заступника. Керівника банку обурило нахабство колишнього лідера обласного комсомолу, й Тігіпко змушений був піти з фінустанови, проте не з банківського бізнесу.

Вже в березні 1992 року Тігіпко очолює новостворений дніпропетровський ПриватБанк. За деякими даними, саме він запропонував засновникам групи «Приват», серед яких були Ігор Коломойський і Геннадій Боголюбов, створити власний банк. У одному з інтерв’ю мільярдер Боголюбов сказав, що спершу Тігіпко був найманим менеджером, а потім став ключовим партнером і акціонером банку. Пізніше засновники «Привату» його частку викупили.

Зароблений у «Приваті» капітал дозволив Тігіпку швидко створити самостійний бізнес, що за кілька років виріс у фінансову групу «ТАС», основним активом у якій був «ТАС-Комерцбанк».

Фінансова група Тігіпка розширювалася паралельно зі зростанням його бізнесу з великою політикою. З 1994-го по 1997 рік Сергій Леонідович значився позаштатним фінансовим консультантом президента Кучми. В квітні 1997-го за рекомендацією Олександра Разумкова, тодішнього першого помічника президента Леоніда Кучми, Сергія Тігіпка запросили в уряд Павла Лазаренка на посаду віцепрем’єра з питань економічної реформи. Так Тігіпко майже на чотири роки осів у Кабміні – після роботи з Павлом Івановичем працював в урядах Пустовойтенка (віцепрем’єр-міністр із питань економіки) та Віктора Ющенка (міністром економіки). З останнім у нього час від часу виникали непорозуміння, тож логічно, що 2000 року він пішов із уряду, який зовсім скоро змушений був залишити і Ющенко. Саме в крісло прем’єра навесні 2001-го політологи «садовили» Сергія Леонідовича, однак Кучма зробив вибір на користь Анатолія Кінаха. А на президентських виборах 2004-го Леонід Данилович поставив уже на Віктора Януковича, хоча багато хто ймовірним наступником Кучми називав Сергія Тігіпка, який на той час керував Національним банком України і вже мав власну партію «Трудова Україна», котра 2002 року ввійшла до провладного блоку «За єдину Україну».

На думку деяких політологів, якби спаринг-партнером Ющенка був Тігіпко, Віктор Андрійович не став би президентом… До слова, після второй туру минулих президентських виборів Сергій Тігіпко виступав за проголошення нових виборів глави держави й обіцяв навіть узяти в них участь.

Як посварилися Сергій Леонідович і Віктор Федорович

Сергій Тігіпко на певний час усе-таки змирився з роллю «вічно другого», підтримавши ініціативу Леоніда Кучми висунути єдиним кандидатом від влади Януковича (ходили чутки, що в разі перемоги Віктора Федоровича крісло керівника уряду мав посісти Тігіпко). Але в розпал виборчих перегонів 2004 року Сергій Тігіпко, який тоді очолював штаб Януковича, несподівано зник із інформаційного поля. Чутки ходили різні: одні розповідали, що він потрапив під гарячу руку Віктора Федоровича, інші – про жахливу депресію керівника виборчого штабу, яка ледь не завершилася трагічною розв’язкою, ще хтось – про те, що Тігіпко залишив усе й поїхав із молодою дружиною Вікторією до Швейцарії. По завершенні другого туру президентських виборів Сергій Леонідович з’явився на публіці й оголосив про відставку з посад керівника штабу Януковича та голови Нацбанку.

Янукович відреагував на демарш колишнього начштабу емоційно, заявивши, що той вчинив не по-чоловічому. Тігіпко ж обмежився фразами, мовляв, причиною відставки стала його нездатність вплинути на хід подій.

Що насправді сталося між Сергієм Леонідовичем і Віктором Федоровичем, можуть розповісти лише вони самі. Але й Тігіпко, й Янукович і далі мовчать. Значить, їм є що приховувати.

Технічний спекулянт

Щойно Тігіпко оголосив про намір балотуватись у президенти, частина вітчизняних політологів зійшлися на тому, що в перегонах 2010 року йому відведено роль технічного кандидата.

З березня 2008 року по липень 2009 року Сергій Леонідович був радником прем’єр-міністра (на громадських засадах), більше року співголовував у Раді інвесторів при Кабміні, а навесні 2009 року заявив, що дав згоду ввійти в уряд Тимошенко. Тож логічно припустити, що під час виборів він працюватиме саме на рейтинг Юлії Володимирівни, відбираючи голоси в Януковича на півдні та сході країни. На користь цієї версії свідчить і історія взаємин Тігіпка з Тимошенко: знайомі ще з Дніпропетровська, Тігіпко був віцепрем’єром в уряді Павла Лазаренка якраз тоді, коли Тимошенко активно співпрацювала з Лазаренком, потім Тимошенко й Тігіпко були членами уряду Ющенка (під час президентської кампанії 2004-го Юлія Володимирівна стверджувала, що міністр економіки Тігіпко лобіював в уряді Ющенка інтереси Григорія Суркіса та Віктора Медведчука – проте зараз Тимошенко, як кажуть, ставиться до Медведчука значно прихильніше, ніж 5 років тому). В 2008-му Юлія Тимошенко пропонувала Сергієві Тігіпку ввійти до списку БЮТ на дострокових виборах до Київради, але той відмовився. На виборців Януковича розрахована і позиція банкіра у мовному питанні, ще більш проросійська, ніж у лідера ПР.

Утім сумнівно, що чіткі домовленості з Юлією Володимирівною про спільний план дій є в Тігіпка вже на старті президентської кампанії. І не через те, що Сергій Леонідович не хоче цього. Просто він як досвідчений бізнесмен чудово розуміє: торгуватися з кимось можна лише тоді, коли вартість бренду сягає найвищої точки. Він знає, як правильно побудувати бізнес і вдало його продати. Яскравий приклад – продаж «ТАС-Комерцбанку» за $735 млн шведському Swedbank ледь не напередодні фінансово-економічної кризи, яка спричинила різке здешевлення та банкрутство багатьох банків…

Розрахунок Сергія Леонідовича в нинішній виборчій кампанії може бути такий: максимально капіталізувати власний бренд і вчасно запропонувати його фаворитові перегонів. Наразі він самостійно фінансує свою передвиборчу кампанію та стягує організаційні ресурси. Хоча, за чутками, допомогти Тігіпку матеріально може і регіонал Юрій Бойко. Організаційну підтримку Тігіпка вже задекларували Трудова й Соціалістична партії. З першою більш-менш зрозуміло: Сергій Леонідович сам її очолював (з 2000-го по 2005-й). А ось із соціалістами ситуація інша. Аргумент Олександра Мороза – мовляв, йому близький мультимільйонер Тігіпко – виглядає непереконливо. Можливо, йдеться про звичайнісінький ґешефт – передачу соціалістами команді Тігіпка в політичну концесію їхніх регіональних структур, які під час виборчих перегонів відіграють значну агітаційну роль на місцях. На яких умовах СПУ погодилася працювати на Тігіпка, поки що невідомо, але, вочевидь, винятково ідеологічних мотивів для такого союзу замало.

Що отримає банкір від політичної гри на виборах 2010 року й кому він технічно підіграє – Вікторові Януковичу чи Юлії Тимошенко, стане зрозумілим уже напередодні першого туру президентських виборів.

Правильне життя

Тігіпко каже, нібито жодних компроматів не боїться, оскільки впевнений, що все й завжди робив правильно. Однак під нього неодноразово копали.

Наприклад, на початку 2001 року (напередодні призначення керівника уряду, яким, за прогнозам експертів, міг би стати Сергій Тігіпко!) народний депутат Григорій Омельченко оприлюднев доповідну записку тодішнього міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка про відмивання $150 млн через кореспондентські рахунки ПриватБанку, до якого був причетний і Тігіпко. В серпні 2003 року інтернет-видання «Україна кримінальна» опублікувало розповідь одного з оперативників, який начебто в 1996 році (за кілька місяців до приходу Тігіпка в уряд) їхав заарештовувати Сергія Леонідовича, бо тому інкримінували відмивання коштів через латвійські банки. У другій половині 90-х говорили також про причетність Сергія Тігіпка до корпоративного конфлікту навколо ВАТ «Миколаївцемент», одним із головних акціонерів якого був Градобанк Віктора Жердицького, що входив на той час до десяти провідних українських банків. За версією деяких ЗМІ, тодішні прем’єр Пустовойтенко й віцепрем’єр Тігіпко разом із президентами Франції та України Жаком Шираком і Леонідом Кучмою посприяли руйнуванню Градобанку й переходу «Миколаївцементу» у власність транснаціональної компанії Lafarge, до правління якої нібито входила дружина президента Франції. До слова, в листопаді 1997-го Жак Ширак у Парижі вручив Сергієві Тігіпку найвищу французьку нагороду – Орден почесного легіону… Однак ці історії не мали розвитку. Вочевидь, поки Сергій Леонідович не становить особливої загрози для головних претендентів на президентство, навряд чи хтось серйозно шукатиме на нього компромат. А раптом ще доведеться скористатися його ресурсами?

Капіталізація третього місця

Президентські перегони 2010 року стали тріумфом політичного маркетингу Тігіпка. Ставка на образ «третьої сили», молодого, успішного та прагматичного технократа спрацювала ідеально. Сергій Леонідович узяв почесну «бронзу» із понад 13% голосів виборців. Тоді здавалося, що на українському політичному небосхилі з'явився новий потужний гравець, здатний зламати двополярну систему «Янукович–Тимошенко». Але Тігіпко не був би Тігіпком, якби не спробував якнайдорожче продати цей раптово злетівший у ціні бренд.

Торгувалися він недовго. Щойно Віктор Янукович сів у президентське крісло, Сергій Леонідович прийняв його пропозицію і став віцепрем'єр-міністром – міністром соціальної політики в уряді Миколи Азарова. Свій крок він пояснював винятково патріотично: мовляв, країні потрібні реформи, і він готовий взяти на себе відповідальність.

Проте ціна цієї «відповідальності» виявилася занадто високою. На посаді головного реформатора Тігіпко провів непопулярну пенсійну реформу, яка передбачала підвищення пенсійного віку для жінок. Весь суспільний негатив від «азаровщини» прогнозовано впав на плечі колишнього улюбленця середнього класу.

Остаточним актом капіталізації стала ліквідація його перспективного політичного проєкту «Сильна Україна». У березні 2012 року Тігіпко просто злив свою партію в «Партію регіонів», натомість отримавши крісло заступника голови ПР та гарантоване місце у виборчому списку на парламентських виборах. Тоді багато хто з його вчорашніх виборців зрозумів: Сергій Леонідович знову обрав ситого синицю в жмені, ніж журавля в небі, повернувшись до ролі «комфортного другого» при донецьких господарях життя.

Іспит Майданом і політичне фіаско

Революція Гідності застала Тігіпка у статусі одного з публічних спікерів «Партії регіонів». Коли ситуація в країні розжарилася до межі, Сергій Леонідович знову спробував зіграти у свою улюблену гру – пройти між краплями дощу. Проте часи змінилися, і колишня гнучкість перетворилася на політичне самогубство.

16 січня 2014 року народний депутат Сергій Тігіпко голосував за так звані «диктаторські закони», які фактично перетворювали Україну на поліцейську державу і спровокували криваві зіткнення на Грушевського. Це голосування назавжди перекреслило його образ «ліберала й технократа».

Після втечі Януковича у лютому 2014-го, коли «Партія регіонів» почала тріщати по швах, Тігіпко спробував перехопити лідерство в уламках біло-блакитного табору. Він висунув свою кандидатуру на дострокових президентських виборах травня 2014 року. Але стара гвардія ПР зробила ставку на Михайла Добкіна, а самого Тігіпка з тріском виключили з партії.

На вибори він пішов самовисуванцем, паралельно реанімувавши «Сильну Україну». Сергій Леонідович знову намагався приміряти знайому маску «миротворця» та «посередника», який здатний почути і Київ, і бунтівний Схід. Саме в цьому амплуа у квітні 2014 року він прилетів до захопленого бойовиками Луганська.

Його візит до будівлі місцевого СБУ, яка вже контролювалася озброєними сепаратистами, виглядав як класична спроба Тігіпка заробити швидкі політичні дивіденди на порозі президентської кампанії. Банкір пішов на переговори з лідерами так званої «армії Південного Сходу», обіцяючи донести їхні вимоги до центральної влади та виступаючи проти проведення антитерористичної операції.

Проте гра в «почути Донбас» завершилася для Сергія Леонідовича гучним публічним ляпасом. Ті, з ким він намагався домовитися за звичними кулуарними лекалами, грали вже за зовсім іншими – кремлівськими правилами. На виході з будівлі СБУ обурений натовп із георгіївськими стрічками просто закидав кандидата в президенти яйцями, презервативами та пластиковими пляшками, скандуючи «Зрадник!». Луганські радикальні кола не побачили в ньому «свого», а для проукраїнського електорату самі спроби Тігіпка вести переговори з терористами, які вже пролили кров, виглядали як остаточний колабораціонізм.

Та дива не сталося. Країна, яка вже палала в огні війни на Донбасі, не повірила політику, що намагався всидіти на двох стільцях. Результат Тігіпка на виборах 2014 року був розгромним – трохи більше 5% і п'яте місце. А вже восени того ж року його «Сильна Україна» не змогла подолати прохідний бар'єр до Верховної Ради. Політичний капітал банкіра було остаточно знецінено.

Повернення в рідну гавань

Зазнавши фіаско у великій політиці, Сергій Леонідович без зайвого галасу зробив те, що завжди вмів найкраще – повернувся у великий бізнес. Поки країна оговтувалася від шоку анексії Криму та початку АТО, Тігіпко знову зосередився на управлінні групою «ТАС».

Ба більше, фінансова криза 2014–2015 років, яка знищила десятки українських банків, для Тігіпка стала часом «великого полювання». Користуючись падінням ринку, він почав активно скуповувати знецінені активи. Його група придбала «Універсал Банк» (на базі якого згодом злетить суперуспішний проєкт "monobank"), «VS Bank» у росіян, а також завод «Кузня на Рибальському» у Петра Порошенка.

Здавалося, велика політика залишилася для Тігіпка в минулому, але у 2020 році його ім'я знову виринуло в кулуарах влади. Нова команда Володимира Зеленського, шукаючи досвідчених управлінців на заміну уряду Олексія Гончарука, звернула увагу саме на Сергія Леонідовича. Інсайдерські медіа вибухнули новинами: Зеленський особисто вів перемовини з Тігіпком, розглядаючи його як головного кандидата на крісло прем’єр-міністра або віцепрем’єра в новому уряді, сформованому «Слугою народу». Проте на заваді цьому камбеку став закон про очищення влади – Тігіпко, як колишній урядовець часів Януковича, підпадав під жорстку люстрацію.

Призначити його офіційно в Кабмін так і не наважилися, але Банкова знайшла обхідний шлях, зробивши Тігіпка позаштатним радником Офісу президента. Ця новина викликала справжню бурю обурення у соцмережах та серед громадських активістів. Новій владі миттєво згадали і «почутий Луганськ» 2014-го, і голосування за диктаторські закони, і роботу на Азарова. Для активного громадянського суспільства поява Сергія Леонідовича в кулуарах ОП виглядала як відвертий реванш старих еліт і зрада ідеалів Майдану. Втім, для самого Тігіпка це була цілком звична історія – за своє життя він бачив стільки спалахів чужого гніву, що навчився просто не звертати на них уваги, поки бізнес-активи продовжують зростати.

Сімейні активи: від скромного старту до світського глянцю

У житті Сергія Тігіпка сімейні союзи завжди дивним чином збігалися з віхами його кар'єрного злету. Сергій Леонідович і тут залишався прагматичним гравцем, який інтуїтивно відчував, який саме «бекстейдж» потрібен йому на кожному новому крутому повороті долі.

Перший шлюб із Наталією Тігіпко став для нього міцним фундаментом дніпропетровського періоду. Саме Наталія була поруч, коли молодий комсомольський ватажок штурмував кабінети та закладав перші цеглини ПриватБанку. У цьому шлюбі народилася донька Анна, яку згодом батько відправив навчатися до Оксфорда. До слова, навіть після розлучення Тігіпко повівся як цивілізований бізнес-партнер: Наталія залишилася керувати частиною компаній, що входили до сфери інтересів колишнього чоловіка, зокрема, медичною клінікою та великим київським готелем.

Проте велика київська політика вимагала зміни іміджу. Банкіру, який замахнувся на президентську булаву, вже замало було просто надійної дружини – йому потрібен був яскравий, публічний фасад. У 2004 році Тігіпко одружується вдруге. Його обраницею стає Вікторія Лопатецька –амбітна бізнесвумен, яка швидко перетворилася на головну світську леді країни. Саме Вікторія створила та очолила Одеський міжнародний кінофестиваль, перетворивши його на головний ярмарок марнославства українського істеблішменту. Для Тігіпка зразка 2010 року цей шлюб став ідеальним політичним інструментом: троє спільних дітей (Тимофій, Анастасія та Леонтій) та стильна, успішна дружина європейського зразка бездоганно працювали на його виборчий образ «нового, прогресивного лідера».

Але щойно Тігіпко остаточно залишив велику політику та повернувся у тиху гавань великого бізнесу, потреба у світському глянці відпала. У 2018 році пара тихо і без зайвого скандалу розлучилася.

Невдовзі мультимільйонер знову здивував публіку, продемонструвавши, що здатен інвестувати не лише в банки та заводи, а й у молодість. Його третьою дружиною стала Алла Зіневич – колишня модель та власниця ресторану, яка народила Тігіпку ще чотирьох дітей (трьох синів та доньку, яка з'явилася на світ у 2024 році). Сергій Леонідович із гордістю став багатодітним батьком і почав регулярно з'являтися у соцмережах молодої дружини, демонструючи чудову фізичну форму у тренажерному залі.

У підсумку, особисте життя Тігіпка виявилося таким же динамічним і прорахованим, як і його фінансові звіти. Кожен шлюб виконав свою місію, а сам Сергій Леонідович вкотре довів: він уміє насолоджуватися життям за будь-яких політичних режимів.

Сергій Тігіпко вкотре довів: як політик він може програвати ідеалістам, але як бізнесмен – завжди знає, коли купувати, а коли продавати. Він знову довів собі та оточенню, що його життя – «правильне». Нехай і без омріяної колись президентської булави.