Таємниця 24 лютого. Як Путін прийшов до влади

Точніше, того дня він попрощався зі своїм минулим.

У Санкт-Петербурзі ховали екс-мера міста Анатолія Собчака. Той несподівано для всіх помер у готелі в Калінінграді. Смерть 63-річного колишнього шефа Путіна забрала із собою багато таємниць. Найголовніша з них – історія сходження його помічника до владного Олімпу. У цій історії достатньо всього – і криміналу, і спілкування з представниками організованих злочинних угрупувань Пітера початку 90-их, і перший зароблений великий капітал.

Того дня, коли Путін віддавав останню шану Собчаку, ФСБ повідомило, що накрило в Пітері чеченську банду. Вона начебто готувала замах на нового господаря Кремля. Так це було чи ні – достеменно ніхто не знає й, думаю, вже ніколи не дізнається. Бо еру правди й напівправди в Росії часів Єльцина змінювала ера брехні Путіна. І за цієї ери дізнатися, що ж таки сталося 24 лютого 2000-го з новим лідером Росії в місті на Неві, навряд чи колись удасться. 



Через посилені заходи безпеки Путін разом із дружиною Людмилою приїхали завчасно до Таврійського палацу, де стояла труна з колишнім мером північної столиці Росії. Зі скорботним виразом обличчя Володимир виголосив промову. Він говорив про Собчака як про вчителя, який учив його вільно думати й відкрито висловлювати свої думки.

«Анатолій Олександрович Собчак, – траурним голосом мовив  Путін, – був одним із найяскравіших політиків сучасної Росії. Це, звичайно ж, був політик всеросійського масштабу. Він був політиком, який утвердив у нашому суспільстві й державі закони моральності, пропагував і стверджував демократію. Він був одним із авторів Основного закону країни. Усією своєю діяльністю він затвердив у Конституції найголовніше – вперше в історії нашої держави в основу Конституції була поставлена людина, громадянин із його свободами і правами».

Як виявиться згодом, разом із колишнім шефом Путін прощався з громадянськими свободами і правами, які так, принаймні, публічно обстоював Собчак. На них новий лідер Росії поставить хрест досить швидко. Як і на демократії, символом якої був за часів СРСР колишній мер Санкт-Петербурга. Хоча з погляду сьогоднішнього дня Анатолій Собчак і не був вже таким демократом. Радше маскувався під нього. А насправді ж він був типовим великорускім шовіністом. І найперше – щодо України, яка здобула незалежність.

Хтось розповідає, що на похороні в Путіна очі були на мокрому місці. Хтось – що його обличчя було холоднокровним. Він довго спілкувався з удовою Собчака Людмилою Нарусовою та з доньками екс-мера Ксенією й Марією. Собчаки знали Путіна без глянцю і владного шику. Саме на їхніх очах відбувся його карколомний кар’єрний злет. Влада принесла другу сім’ї визнання, впливовість і гроші. На їхніх же очах Путін ставав кривавим диктатором, за вказівкою якого в Чечні палили міста, села й розстрілювали людей. І того холодного лютневого дня Путін прощався не лише із Собчаком. Путін говорив «пока!» своєму пітерському минулому й валізі, яку незмінно тягав за пітерським мером. Цікаво, що ж було в тій валізі?     

У Санкт-Петербург Путін приїхав уже у статусі в.о. президента Росії. Був на фінішній прямій до найвищого крісла в державі. 31 грудня 1999-го президент Єльцин несподівано для росіян заявив про свою відставку. Важко вимовляючи слова, він прочитав із суфлера:

«Я ухвалив рішення. Довго й болісно над ним міркував. Сьогодні, в останній день минулого століття, я йду у відставку.

Ми створюємо найважливіший прецедент цивілізованої добровільної передачі влади – влади від президента Росії іншому, новообраному. І все-таки я ухвалив інше рішення: я йду, іду раніше за визначений термін

Я зрозумів, що мені потрібно це зробити. Росія має ввійти до нового тисячоліття з новими політиками, з новими особами, з новими розумними, сильними, енергійними людьми. А ми – ті, хто стоїть при владі вже багато років, – ми маємо піти».

Новою розумною, сильною й енергійною людиною, якій Єльцин передавав владу, був Володимир Путін.

Мало хто 1999-го року знав, що останні кілька років Росією керував напівпритомний президент. Єльцин досить часто втрачав свідомість під час переговорів, говорив відверту ахінею за політичними кулісами й був практично недієздатним. Найближче його оточення розуміло: до чергових виборів президента він може й не дотягти. Йому потрібна була заміна. Її бачили у відносно молодому офіцері КДБ з невиразною зовнішністю, без особливих амбіцій, завжди тверезому й зібраному. Здавалося, кращої кандидатури, аніж Путін, на роль виконавця годі було й шукати. Так думало сімейство Єльцина. Так міркували й російські олігархи. Помилилися й перші, і другі. Як недооцінили нового господаря Кремля й у Києві.

Натомість Путін, як твердить колишній міністр закордонних справ України Володимир Огризко, доволі швидко зрозумів, чого від нього чекають у Росії.

«Новий лідер Росії зрозумів: ідея, яка була ключовою в російській еліті – про те, що Україна повинна бути пристебнута до ноги, почала слабнути. Кучма почав розвертати державний корабель із багатовекторності в зовнішній політиці на західний напрямок. У Москві це бачили. Путін розумів, що той формат, який задумувався Єльциним як заміна СРСР – Співдружність Незалежних Держав, не спрацьовує, бо Україна щороку більше й більше показувала, що вона не збирається бути просто на підтанцьовці в Москви в рамках цього СНД, у рамках якихось економічних та безпекових наддержавних структур. Ми одразу сказали: ОДКБ – це не про нас, що всі ці економічні союзи – це не про нас. Тобто Путін реалістично оцінив зі своєї точки зору те, що відбувається в Україні, і зрозумів, що треба вже діяти по-іншому».

26 березня 2000 року Росія, як і очікувалося, обрала Путіна президентом.

Один із його перших візитів був до Севастополя.

18 квітня разом із Кучмою Путін побував у Криму. Вони піднялися на флагманські (на той час) кораблі Чорноморського флоту РФ та ВМС України – на російський ракетний крейсер «Москва» (так-так, той самий крейсер, який 2022 року українці втопили в Чорному морі) та український фрегат «Гетьман Сагайдачний».

Путін дав чітко зрозуміти Кучмі: у Криму він як у себе вдома.

У штабі ЧФ РФ новий лідер Росії вручив Зірку Героя командиру морських піхотинців Володимиру Карпушенку за участь у чеченській війні (2014-го року під час анексії Криму той брав участь у перемовинах із українськими моряками, блокованими у Феодосії), а командувач флотом Володимир Комоєдов отримав орден «За заслуги перед Вітчизною» IV ступеня. Тоді ж Путін чітко відповів на запитання журналістів про відносини НАТО з Росією: «Ні, на Росію там не чекають. А якщо нам кажуть, що нас там не чекають, то ми заперечуватимемо проти того, щоб НАТО наблизилося до наших кордонів».

Треба сказати, що в той час перед Путіним стояло багато внутрішніх викликів – у Чечні йшла війна, корумпований державний апарат Росії працював в інтересах олігархів, преса, яка перебувала у руках останніх, немилосердно критикувала центральну владу. До цього всього ще й Україна демонструвала свою самостійність, ведучи перемовини з НАТО та європейськими структурами.

Путін розумів: без утримання у сфері своїх інтересів української держави Москва приречена. Розуміли це й у Києві. Однак мине буквально пів року після інаугурації Путіна – і президент Кучма стане поступливим у переговорах із Кремлем. Після розгортання «касетного скандалу» та звинувачень у вбивстві журналіста Георгія Гонгадзе у нього не залишиться вибору. Український президент потрапив в ізоляцію. Путін був упевнений, що за таких умов Україна вже в його кишені.

Утім, як каже Огризко, усі плани Путіна пішли шкереберть. Особливо 2004 року, коли відбувалася Помаранчева революція.  

«Його двічі принизили і двічі показали йому, що Україна справді не Росія, і що тут є народ, який є носієм влади, і що ця влада залежить від народу. Для нього це було абсолютним шоком. Він це не міг прийняти і не може прийняти до сьогодні.», –говорить мені Огризко.

Протягом перших десяти років незалежності в Україні сформувалася ціла каста політиків і бізнесменів, які годувалися із кремлівської руки. Вигідні контракти, дотації, відкриття ринків та інвестування в передвиборчі парламентські та президентські кампанії – Москва підсаджувала на фінансову голку підприємців, лідерів партій, журналістів etc. Кремль готувався поглинути Україну.

Путін як справжній КДБіст був переконаний: йому вдасться взяти під контроль Україну.

Однак він помилився. Бо Україна це не лише корумповані політична та бізнесова еліти. Мрії Путіна привласнити й підкорити Україну розбилися на друзки. Так було 2004-го і 2014-го. Так сталося і 2022-го.

Громадяни зі своїми свободами і правами, про які мріяв учитель нинішнього російського диктатора – Анатолій Собчак, виявилися реальністю, а не порожньою декларацією. Щоправда, є один суттєвий нюанс. Ці громадяни живуть не в Росії. Це громадяни вільної й незалежної України. Тієї України, яка викликала страх у Анатолія Собчака. Тієї України, яка нині лякає його учня – Володимира Путіна.