І народила Ненька третю революцією – бюлетеневою її назвали

Хіба самому написать

Таки посланіє до себе,

Да все дочиста розказати,

Усе, що треба і не треба.

Тарас Шевченко

Епіграфом даної публікації даю відповідь «друзям», яких аж розпирає від злості на мене, бо й вони інколи стають героями моїх критичних публікацій. Декого ж дратує навіть те, що я, давній сільгоспвиробник, лізу в публіцистику, нищівно нападаю на представників влади і партійних продажних перефарбувальників. Причому, буває, спочатку підтримую прихід певної політичної сили до влади, що перед виборами демонструвала сподівання на кращі зміни в державі, а потім критикую її й засуджую. Кажуть «доброзичливці», що Яковишин нерідко міняє ставлення до політиків і владних державників.

Насправді ж, у мене одне ставлення до всіх: нетерпіння до ідіотії у владі і політиці, незалежно від того, якого кольору їхні прапори та під якими гаслами коїться їхнє паскудство, якою мовою вони розмовляють, яку церкву підтримують. Бо «правильно» проголосувати в день виборів – це ще не перемога. Важливішим є громадський контроль за роботою тих, кому суспільство віддало перевагу. Наголошую на цьому, спираючись на досвід провідних країн світу. Поспостерігайте, яку хвилю суспільного невдоволення піднімає там повідомлення у пресі про бодай якесь відхилення чиновника чи видного політика від правових норм і просто людської моралі. В Україні ж на те дивимося, як на цікавий детектив. А герої кримінальних розслідувань нерідко стають депутатами, міністрами, іншими свинями біля державного корита.

Звісно, я міг би всю ту публіцистичну боротьбу залишити журналістам, громадським активістам, професійним політикам, іншим інтелектуалам. Але душею відчуваю те, що колись, видно, й Кобзар відчував: «… хіба самому написать», бо «А то не діждешся його, того посланія святого, святої правди ні від кого».

Про одну з головних причин такої моральної і громадянської безвідповідальності в українському суспільстві почув недавно з телеекрана від Вадима Карасьова: «Інтелектуальної еліти у нас немає. Інтелектуальної опозиції немає, яка повинна б викидати у суспільство розумні речі, бути справжньою непартійною опозицією до влади, як це заведено у демократичних країнах».

Погоджуюся з цією думкою. Більше того, вона для мене не нова, а лише підтвердження того, над чим і сам часто задумуюся.

У своїх публікаціях, буває, використовую цитати великих людей. І що кидається у вічі? Дуже рідко натрапляю на глибокі крилаті думки, що належать представникам сучасної української інтелектуальної еліти, зокрема письменникам і публіцистам.

На першому місці, безумовно, Ліна Костенко зі своїми безсмертними пророчими словами. Але вона представниця старої школи, сформувала свою нетерпимість до владної і суспільної ідіотії ще за того режиму.

Не раз цитував Володимира Сосюру, Олександра Довженка, Бориса Олійника, Олеся Гончара. З молодших письменників пройняла мене цитата Василя Шкляра: «Кажуть, герої не вмирають, але я хотів би, дуже хотів би, щоб вони замість бути героями – жили. Тут, на землі, вони потрібніші, ніж на небі. Тут є багато такого, чого без них не зробить ніхто».

Ця думка злободенна сьогодні, була вона злободенною і сто років тому. І навпаки: невтішні пророцтва і тривожні вболівання Великого сина України Тараса Шевченка про продажність, аморальність, бездуховність, безвідповідальність, братовбивство написані півтора століття тому, але актуальні сьогодні! Справедливу оцінку такій ситуації дала вже згадана Ліна Костенко: «У нас на кожну проблему можна лягти й заснути. Прокинутися через сто років, а вона та сама».

Виходить, справді головною причиною є відсутність у нашому суспільстві потужної інтелектуальної еліти, здатної гострим словом і розумними думками вміло і нищівно таранити закоренілі й нові явища суспільної й державної ідіотії. Бо й з телеекранів і друкованих ЗМІ представників цієї еліти не чутно, там невтомно демонструють своє словоблуддя представники політичних проектів із своїми кишеньковими пустопорожніми експертами. На язик вони все знають, а як до діла – навчилися лише красти і запудрювати людям мізки. Для цього іменні передачі плодять, різнобарвні політичні шоу, на яких немає жодного спікера, про якого можна б сказати: совість нації.

Претенденти на це найвище народне звання блиснули були на зорі незалежності, з ними я засідав у Верховній Раді України першого скликання: Павло Мовчан, Лесь Танюк, Борис Олійник, Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, Володимир Яворівський. На жаль, вони розтринькали свої патріотичні пориви у Народному Русі, не змогли навіть врятувати від розколу впливову на той час першу посткомуністичну політичну силу. Згодом «номінанти» на інтелектуальну еліту 90-х стали першими політичними пенсіонерами. Можна сказати, без битви поступилися новій, різнокольоровій еліті олігархату, що й досі править бал в Україні. Де вже немає справжньої не лише інтелектуальної, а й технократичної еліти. Тон у всіх суспільних, політичних і державних дискусіях задають «малоклепкові» недоучки. 

Щоб в черговий раз голосно заявити про себе, продемонструвати свій гнилий «патріотизм», вони виставили на політичну панель навіть святе – українську мову, а потім підняли лемент про необхідний законодавчий її захист. Ще й такою героїзацією обставили свою язиколяпну боротьбу, що хоч ордени роздавай таким борцям. Вони й отамана собі відповідного обрали – Петра Порошенка, від якого 74 відсотки виборців відвернулося. Не допомогло і колективне звернення низки письменників та діячів мистецтва до українців, щоб підтримали на виборах знову Порошенка.

Не підтримали. Така-то ціна слова сучасної інтелектуальної «еліти», яка своїм авторитетом торгує направо й наліво. Подібні колективні звернення письменників і митців до народу придумали були комуністичні вожді. Виконавцями ж була інтелігенція, вихолощена сталінськими репресіями. А що тепер примусило «вершки суспільства» погратися у всенародну підтримку того, у кого український патріотизм разом із совістю починається й закінчується на вишитій сорочці? І якщо справді назріває необхідність захищати нашу солов’їну, то в першу чергу треба захищати від Порошенків та інших ініціаторів цинічної боротьби, яка спричинює поглиблення розколу суспільства, нагнітає ненависть «патріотичних» україномовних до російськомовних. Але в суспільстві є й інші приклади.

Трохи з історії

У рік прийняття Валуєвського циркуляра (1863 р.), що призупиняв видання книг, написаних «малоросійською мовою», померла у Вороньках (Бобровицький район) Марія Волконська – дружина декабриста Сергія Волконського. Та не помер заснований нею народний театр, справу матері продовжила дочка Олена, дружина поміщика Миколи Кочубея. У справжній же культурний центр перетворив цей народний театр з бібліотекою внук декабристів Михайло Кочубей. У репертуарі театру були українські твори: «Наталка-Полтавка», «Безталанна», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» та ін. Спадкоємець декабристів і дворянського роду був і актором, і перекладачем творів Михайла Гоголя на українську мову, чим розширював репертуар народного театру, сцена якого доносила українську літературу до сердець не лише простого народу, а й представників спадкового дворянства, лише чверть якого на кінець ХIХ століття визнавала українську мову рідною.

Хочу нагадати сучасним борцям за українську мову й той історичний факт, що після Валуєвського циркуляру Микола Костомаров видавав дешеві книжки українською мовою для народу. Патріотом і творцем української літератури став поляк Володимир Антонович – подібні приклади мають довге продовження.

А який класичний спадок, написаний до і після Валуєвського циркуляра і Емського указу (1876 р.) – царських заборон «малоросійської мови» – залишили Тарас Шевченко, Панас Мирний, Нечуй-Левицький, Леся Українка, Михайло Коцюбинський та велика низка інших українських класиків царської доби!

Ще одна цікава історична згадка. У березні 1905 року Російська академія наук надіслала царському уряду доповідь про те, що українська мова є самостійною слов’янською мовою, отже, рекомендує скасувати акти 1863 і 1876 років. І вже в 1906 році українською мовою виходило 18 газет і журналів у великих українських містах і навіть у Петербурзі.

Скажіть, а від яких указів та інших заборон треба захищати українську мову сьогодні, коли вона є державною згідно з Конституцією? Причому цією «патріотичною» боротьбою затінюються очевидні факти безладу в державному управлінні і суспільному житті. І що дивно – збіднілий народ «клює» на цю боротьбу. Клюють і представники так званої ідеологічної еліти. Всі так борються, що в Незалежній недавно помер останній дитячий журнал «Барвінок», насилу тримаються останні літературні журнали і дві газети, які за радянської доби мали кращі перспективи, ніж під «дахом» спеціального закону. 

Ні, книги друкують, але здебільшого за спонсорські кошти. Наше господарство теж до цього долучається. 

Найбільш корумпована і бідна, але в революційній славі купається

Мирну зміну влади команди мародера у вишиванці Порошенка назвали революцією виборчих бюлетенів. Отже, це вже третя революція в Україні за 28 років так званої незалежності. Нагадаю: помаранчева, гідності і бюлетенева. Сам же термін «революція» походить від французького слова, що означає «відкочування». Чи буде четверте, п’яте, шосте… відкочування? 

Прогнозувати не беруться навіть світові світила. Бо дехто вже дискутує: наскільки дебільне українське суспільство? І для цієї ганьби є певні підстави.

Скажіть, чи є в Європі ще хоч одна країна, яка гордиться безкінечними революціями, після яких до влади приходять гірші керманичі, ніж їхні попередники? Останню Зе-команду ще не називаємо гіршою за рошенівську, але перші невтішні прогнози вже задзвеніли.

Та повернімося до суспільства: на президентських виборах не купилися на Порошенкові подачки і євролозунги, а на парламентських виборах масово продавали свої голоси… за кілька сотень гривень. Причому продавали майбутнє своє і своїх дітей далеко не ті, в кого немає за що купити шматок хліба. Та і взагалі – віддали майже конституційну перевагу одній, українським життям не перевіреній силі нового президента. Який рівень свідомості й ума в таких виборців?

Саме на таку масову недоумкуватість розраховує політична і владна еліти. Інакше б не пудрили нам мізки надуманими «найважливішими» проблемами: мови, релігії, декомунізації, ворожих голосів, вступом у ЄС і НАТО, повчаннями європейських лідерів, не менш дебільними знаннями з підняття вітчизняної економіки і повернення ганебно втрачених територій.

Ні, я теж за дискусії навколо цих питань. Але придивіться і прислухайтесь, хто і як дискутує на телеекранах. Хоч одного справжнього фахівця там побачите? Більше того, навіть коли й промелькне слушна думка, вона відразу ж потоне в безкінечній трепології. Лише один приклад: більше тижня «жували» тему парламентських комітетів, наче те вирішується в телестудіях. Та й обговорювання мало загальний характер, аби було про що ляпати язиками цілими вечорами.

Натомість далеко на задній план відійшли або й зовсім забулися питання миру, непомірних тарифів на газ, електроенергію та і увесь побут, ціни на ліки, продукти і одяг, стан медичного обслуговування (лише Уляну згадують – на громовідвід схожу), конкретна корупція, можливі трагічні наслідки поспішного введення ринку землі. Не бачимо й жодного суспільного резонансу.

Надто тривожить мене доля української землі. Чомусь активні риночники забули, які трагічні наслідки пережила Україна через недолугі земельні реформи.

Правда, частіше заговорили про існування тіньового ринку землі і злочинне її використання, від чого країна втрачає мільярди доларів, не розвивається переробка. Невже так важко спочатку навести в цьому лад, а вже потім братися за цивілізований ринок землі?

Думаю, що ні. Але в цивілізації не зацікавлені ті, хто непомірно збагачується на злочинних земельних схемах. А щоб народ менше звертав уваги на справжні причини існуючого в Україні бардаку, від якого страждають передусім пересічні люди, їм і підкидають для «обсмоктування» тільки «патріотичні» теми.

Хоча, думаю, не варто й дивуватися цьому. Якось уже цитував Олександра Довженка: «У нас не державна, не народна психіка. У нас немає справжнього почуття гідності, і поняття особистої свободи існує у нас, як щось індивідуально-анархістичне…Ми – вічні парубки. А Україна – наша вічна вдова. Ми – удовині діти».