Революція на граніті. Українські студенти – руйнівники СРСР

На головній площі столиці, названій на честь Жовтневої революції (а точніше – перевороту 1917-го в Петербурзі), височів дев’ятиметровий гранітний Ленін. В оточенні бронзових робітника, селянина, матроса й робітниці лідер російського пролетаріату вдивлявся в бік Софії Київської. Позаду громадився шістнадцятиповерховий готель «Москва».  

Уся ця композиція в центрі української столиці давала зрозуміти: ось вам, любі, Київ, але не забувайте, що позаду нього – Ленін і Москва. Що-що, а радянська імперія вміла розставляти архітектурні акценти. Особливо у столицях союзних республік, які не полишали зусиль для здобуття незалежності. При чому в центрі Києва поставили аж двох Ленінів. Один вдивлявся в бік церкви, а інший – на Бессарабський базар. Кияни жартували: один Ілліч дбає про духовну їжу, а другий – показує трудовому українському народу, де потрібно скуплятися до столу.
Час від часу на постаменті, що височів на площі Жовтневої революції, з’являлися старанно виведені від руки написи «Слава Україні!» і «Кат України» (на адресу Леніна). Комунальники щоразу змивали їх. А вони з’являлися на граніті знову і знову. Радянський Союз, а з ним і Радянська Україна, розвалювалися на очах. І інтерес прибиральників до напису поступово згасав. 

2 жовтня 1990-го о 10-й ранку на майданчик біля постаменту з Леніним на площу Жовтневої революції висипало кілька десятків юнаків і дівчат зі спальниками та теплими речами. Їхні голови були обв’язані білими стрічками. Це був знак голодування. Студенти зі Львова, Дніпра, Дрогобича, Києва та інших міст вирішили поставити в центрі Києва наметове містечко і стояти там до виконання тодішньою владою їхніх вимог. Правоохоронці застерігали протестувальників: все має бути відбуватися в рамках закону. Бо те, чого вони вимагали, можна було трактувати як замах на конституційний устрій СРСР. До керівництва радянської України у студентів було 5 вимог. Це:

Проведення перевиборів до Верховної Ради;

Націоналізація майна КПУ й ЛКСМУ;

Недопущення підписання нового союзного договору;

Відставка тодішнього прем’єр-міністра Віталія Масола; 

Ухвалення рішення про військову службу громадян УРСР винятково в межах республіки.

Радянська Україна як частина Радянського Союзу володіла жорсткою карально-репресивною машиною. Для неї згребти кілька десятків юнаків та дівчат, які закликають піти проти влади, не становило жодних зусиль. Десятки міліцейських автобусів, сотні спецпризначенців у обладунках, «шпики» в цивільному серед протестувальників лише чекали на команду. Бульдоги радянської імперії готові були розтерзати тих, хто зазіхнув на СРСР. Але команди не було. Ані вранці 2 жовтня, ані в обід того ж таки дня. А вже ввечері Київрада дозволила студентам проводити акцію протесту в центрі столиці. І наприкінці дня там, прямо на граніті, розгорнули десятки наметів, а кількість тих, хто долучився до голодування, перевалило за сто осіб. 

Треба сказати, що за три місяці до того, 16 липня 1990-го, Україна зробила перший крок до проголошення незалежності. Верховна Рада ухвалила Декларацію про державний суверенітет. Крах радянської системи був неминучим. Лідери українських комуністів та комсомольців розуміли це й готували шляхи для можливого відходу. Вони створювали кооперативи, банки, громадські організації, ішли до парламенту. Українські дисиденти були беззаперечними лідерами націонал-визвольного руху в країні. Сотні тисяч українців на чолі з ними крокували вулицями Києва, вимагаючи виходу України з СРСР.

У той час я вчився на факультеті журналістики Київського державного університету імені Шевченка. Разом зі своїми однокурсниками ми власноруч зробили синьо-жовті значки. Повісивши їх на лацкани, ми ходили на велелюдні мітинги й вигукували: «Слава Україні!» Можу точно сказати, що в той час за це цілком можна було якщо й не загриміти до в’язниці, то принаймні вилетіти з університету.

Пам’ятаю, як напередодні дня перепоховання Тараса Шевченка (22 травня) наш декан  – Анатолій Москаленко, побачивши в мене на піджаку синьо-жовтий значок, відвів мене вбік і тихо сказав: «Руденко, я знаю, що ти підеш до пам’ятника Шевченку. І я тебе не буду спиняти. Лише не забувай: все, що там буде відбуватися, знімає КДБ. Потім вони прийдуть до мене й вимагатимуть виключити тебе з університету. Я мушу тебе попередити».

Утім, жодні застереження на початку 90-их на студентів не діяли. Дух свободи, який тоді ввірвався до наших аудиторій, зносив на своєму шляху буквально все: перепони, мури, міліцейські кордони, перспективи опинитися в «чорному списку» КДБ, а також предмети, які продовжували нам читати – історію КПРС та марксистсько-ленінську теорію преси. Мені здається, більшої свободи й відчуття незалежності в стінах Київського державного університету імені Шевченка, аніж на початку 90-их, не було вже ніколи.
Тому зайве питати, де я був разом зі своїми однокурсниками 2 жовтня 1990-го. На Майдані, у центрі Києва.  Наметовий табір із сотнями юнаків і дівчат із білими пов’язками на голові. Лікарі, які стежили за самопочуттям протестувальників. Політики, співаки й письменники вервечкою йшли підтримати тих, хто вийшов на Майдан.  

Видавалося, що в ті дні навіть у самого Леніна, який кілька десятиліть гордо височів на площі, відвисла щелепа від побаченого. Що вже говорити про тодішнє керівництво радянської України. Певен: жоден із лідерів УРСР до кінця не уявляв, до чого може призвести студентська революція на граніті. Тодішній голова Верховної Ради України Леонід Кравчук, який уже буквально через рік стане президентом незалежної України, намагався порозумітися зі студентськими лідерами.  

Як колишній секретар ЦК КПУ з ідеології Кравчук чітко розумів: без діалогу вийти з ситуації неможливо. Однак, що повинно стати результатом діалогу, видно, не зовсім розумів і сам тодішній спікер парламенту. Він ставився до студентських вимог з удаваною повагою – як досвідчений апаратник він сподівався переграти протестувальників. До слова, за кілька років до цього – 1987 року, коли я прийшов на перший курс журфаку, той же Кравчук читав нам вступну лекцію російською мовою й дуже за це перепрошував.

А тим часом до Києва все їхали і їхали студенти з усієї України. Відомий радянський письменник, автор пафосного роману «Прапороносці», за який він отримав дві Сталінські премії, Олесь Гончар, після відвідин студентського наметового містечка написав заяву про вихід із КПРС.  

Радянська й зарубіжна преса на перших шпальтах писали про безпрецедентну акцію в центрі української столиці. Київські студенти блокували входи до своїх університетів та інститутів, закликаючи однолітків до акцій непокори. Протест набирав усе нових і нових обертів.

Уже за два тижні на знак підтримки тих, хто протестував на площі Жовтневої революції, на вулиці столиці вийшли десятки тисяч студентів. «Кравчука – на голодівку! Кравчука – на голодівку!», «Україні – волю!», «Кравчук, ми прийшли!» –скандував натовп, рухаючись центральними вулицями Києва до Верховної Ради.

Студентське море, вийшовши з берегів, здавалося, готове було знести на своєму шляху все – і колишнього ідеолога ЦК КПУ Леоніда Кравчука, який на той час був спікером парламенту, і комуністичну парламентську більшість – 239 депутатів, яка засідала в Раді, і такі ненависні для молоді радянські каральні органи. Система радянської України чи не вперше зрозуміла: вона не здатна контролювати молодь. Саме ту молодь, для якої поняття свободи й незалежності були не порожнім звуком. Утім, руйнування системи, на жаль, не сталося. 17 жовтня, у пік студентської революції, парламент ухвалив постанову, яка лише частково задовольнила вимоги молоді.

Дострокові вибори до Ради так і не були оголошені – у парламенті більшість і надалі лишалася за комуністами. Вони вже через рік зрозуміли, що проголошення незалежності України дає їм унікальну можливість керувати країною тепер без прямого підпорядкування Москві. Так, у відставку пішов прем’єр-міністр Віталій Масол, українські юнаки стали служити на території України, новий союзний договір не було підписано, а майно КПУ і ЛКСМ перейшло в розпорядження держави. Але зміни правлячої еліти, як того домагалися студенти, так і не відбулося.

Мине небагато часу – і площу Жовтневої революції перейменують на Майдан Незалежності.

Постамент із Леніним і революціонерами знесуть, натомість з’явиться Монумент Незалежності.  

Готель «Москва» перейменують на «Україну».

Першим президентом незалежної України стане колишній лідер ЦК Компартії республіки.  

Верховну Раду позмінно очолюватимуть колишні партійні функціонери Компартії України – Іван Плющ, Олександр Мороз, Олександр Ткаченко.  

Колишні комуністи та комсомольці візьмуть під контроль українську економіку і владу.
В Україні з’явиться перша бізнес-еліта – олігархи.

Більшість українських студентів, які доклалися до руйнування СРСР, опиниться поза управлінням країною. Ця ситуація повністю влаштує Москву. Вона, як і раніше, контролюватиме Україну через осіб, які висіли на гачку в КДБ, та комуністів, які довго зберігатимуть свої позиції у Верховній Раді. Все це і призведе до дуже довгого прощання українців із Радянським Союзом. Українці ще двічі збиратимуться на Майдані після 1990-го – у 2004 і 2014 роках. На акції протестів уже виходитимуть діти й онуки тих, хто був учасником студентської революції. Потім вони всі разом підуть на велику війну з Росією.

Боротьба з радянським минулим, куди Україну настійливо намагається затягнути Путін, триває й далі. З кров’ю, болем, із десятками тисяч загиблих, зруйнованими вщент українськими містами й селами, з бажанням агресивної Росії стерти українців із лиця землі.

Сьогодні, певен, ми є свідками останнього бою з радянською гідрою, якій у жовтні 1990-го ми, студенти, дали перший бій. Так, ми були великими романтиками. Плодами революції, як то часто буває, скористалися негідники.   

Сергій Руденко