Острів Тузла. Перша репетиція війни Росії проти України

Літак президента України летів у повітряному просторі Латинської Америки.

Помічник глави держави підніс Кучмі слухавку: «Леоніде Даниловичу, на зв’язку – Путін!».

«Володимире Володимировичу, – з характерним проковтуванням літер під час розмови почав Кучма, – вітаю вас! Щось ніяк не можу до вас додзвонитися. Вибачте, що телефоную вам із літака, так сказать. Але справа термінова. Ваші будівельники переходять усі кордони. В буквальному смислі цього слова. На Тузлі, у Керченській протоці. Тузла – українська. А вони зводять до неї дамбу. Так не повинно бути».

«Леоніде Даниловичу, я сам зараз у літаку, – відповів Путін. – Але наскільки мені кажуть, ми нічого не порушуємо. Дамбу насипаємо для захисту Таманського півострову. Там загрожує розмивання. Все – в рамках міжнародних домовленостей. Питання вирішимо. Давайте детальніше переговоримо про це завтра. А поки нехай прем’єри розберуться».

Ця коротка розмова президентів відбулася в той час, коли Кучма, перервавши свій двотижневий візит до країн Латинської Америки, терміново повертався додому. Росія наступала на Тузлу  – невеличкий острів у Керченській протоці. Клаптик української землі завдовжки майже 7 кілометрів і завширшки 700 метрів сто років тому був частиною коси на Таманському півострові. Але 1925 року цю косу розмило й Тузла перетворилася на острів, який 1954-го разом із Кримською АРСР увійшов до складу радянської, а згодом і незалежної України.

Здавалося б, навіщо Росії з її безкрайніми просторами, землями, лісами та сибірськими угіддями знадобився невеличкий острівець загальною площею три з половиною квадратних кілометри?

Відповідь проста: західний берег Тузли виходив на Керченську протоку. Контроль над островом дозволяв українській стороні без участі Росії лише на судових зборах через протоку збирати до $ 200 млн щорічно. Ба більше – українська держава одноосібно надавала дозвіл на прохід із Чорного моря в Азовське для військових суден, зокрема і країн-членів НАТО. Москві це, звісно ж, не подобалося.

Наприкінці вересня 2003-го росіяни почали зводити дамбу до Тузли.  Щодня з Таманського півострова вони завозили по 700 вантажівок будівельних матеріалів і засипали морське дно. День і ніч сотні робітників трамбували дорогу до української землі. Щодоби вони проходили по 150 метрів. На цьому тлі російські військові кораблі проводили навчання поблизу Керчі, а морські піхотинці біля Таманського півострова вправлялися у стрільбах. Російські пропагандисти розганяли в телеефірі тему повернення Тузли як території, яка завжди належала Росії.

Кремль наполягав на спільному використанні Азово-Керченської акваторії, погоджуючись установити кордон дном, а не по воді. Київ не погоджувався. Реакція України була жорсткою: будівництво дамби до Тузли Міністерство закордонних справ розцінювало як пряму загрозу територіальній цілісності держави. До острова були стягнуті кораблі й катери Військово-морських сил України. На самій Тузлі почали будувати прикордонну заставу. Керченський полк Національної гвардії України розгорнув свої установки на бойових позиціях. Офіційний Київ дав зрозуміти Вашингтону, що вони вимагатимуть термінових консультацій, передбачених шостою статтею Будапештського меморандуму – документу, який в обмін на ядерну зброю гарантував Україні безпеку.

Маневри українців, зокрема візит до Москви тодішнього міністра закордонних справ Костянтина Грищенка, не зупинили росіян.

Щодня, щоночі вони рухалися вперед. Чи знав про це Путін? Поза всяким сумнівом. Ба більше – зважаючи на події, які розгорталися згодом, можна з упевненістю сказати: Тузла стала першою репетицією війни Росії проти України. Згадайте, як у лютому 2014-го Путін заперечував участь російських військ у анексії Криму. Так само і 2003-го президент Росії відверто брехав про таманських будівельників, які насипали косу під акомпанемент військових навчань в акваторії Чорного моря. До слова, глава його адміністрації Олександр Волошин публічно погрожував скинути на Тузлу бомбу. Щоправда, канцелярії глави російської держави довелося уточнювати, що то був жарт.

Путін боявся, що Україна дозволить натівським кораблям прохід через Керченську протоку, а відтак дав команду своїм спецслужбам зробити все, аби цього не допустити.

22 жовтня 2003-го, коли президент Кучма перебував за межами України, між українськими прикордонниками й російськими вантажівками, які завозили пісок із Тамані, залишалося сто метрів.

Сто метрів до війни.

Сто метрів до безумства, у яке готовий був кинути Путін Росію. Сто метрів, пройшовши які, російські будівельники уперлися б лобом у дула українських автоматів, а точніше – у доти часів Другої світової війни, які перекинули на острів українські військові.
Путін не збирався зупинятися. Розумів це й Кучма. Інакше він не перервав би свого візиту до Латинської Америки. Його літак прямував до України. А точніше – до Криму.

23 жовтня український президент прилетів на Тузлу. Він зустрівся з прикордонниками. У бінокль подивився на позиції російських будівельників, які рухалися у бік острова, і заявив: якщо так і далі продовжуватиметься, українці стрілятимуть. «Я публічно сказав про це. Я повинен був це сказати», – зізнався у 2018-му Кучма в інтерв’ю телеканалу ICTV. А тодішній Ігор Воронченко, який тоді командував 25-м полком Нацгвардії, дислокованого у Криму, підтвердив: якщо росіяни застосували б силу, то залпом дивізіону з вісімнадцяти машин українці Тузлу знесли б із лиця землі.

Важко сказати, що було б (і чи було б узагалі), якби Кучма віддав наказ стріляти по росіянах. Історія, на жаль, не знає умовного способу.

Я більше схильний до того, що тодішній президент України не наважився б відкривати вогонь по росіянах. Для нього на початку 2000-их Москва була важливою. У той час Кучма перебував у міжнародній ізоляції. І врешті-решт, не потрібно забувати, що він був і лишається людиною, повністю сформованою за часів СРСР – у 38 років став секретарем парткому заводу «Південмаш», був членом ЦК КПУ і делегатом ХХVII та ХХVIII з’їздів КПРС. Він – типовий представник радянської еліти, для якого слово «Москва» звучало і звучить по-особливому. Звісно, Кучма змінювався, але робив це незграбно й дуже повільно. 

У жовтні 2003 року, після відвідин Тузли, на пресконференції Кучма багато говорив журналістам про неприпустимість прикордонних суперечок між Україною та Росією. Ситуацію ж навколо острова він публічно списав на «політиканів із обох сторін».
Згодом відбулися перемовини голів урядів та міністрів закордонних справ України та Росії. Результатом стало підписання у грудні 2003-го угоди про спільне використання Керченської протоки. Вона серед іншого передбачала, що без згоди обох сторін туди не може зайти жоден військових корабель, тип паче – судно НАТО.

Таким чином бій за Тузлу Путін виграв. Тисячі вантажівок із піском, камінням та щебенем вирішили долю Керченської протоки на користь Росії.

У 2018-му, через чотири роки після анексії кримського півострова, окупаційна влада передала Тузлу Росії, а та своєю чергою використала острів для зведення на ньому опор для сумнозвісного Кримського мосту.

Кучма ж лише на 15-й день великої війни Росії проти України прокоментував початок путінського вторгнення.

Влітку 2023-го журналісти-розслідувачі інтернет-видання «Українська правда» побачили експрезидента України на Лазуровому узбережжі, на дачі його зятя-олігарха Віктора Пінчука. Кучма з палицями для скандинавської ходи крокував вулицями Монако.

Цікаво, що сказав би нині Кучма, зателефонувавши Путіну?

Вірю, що історія навиворіт від російського президента обов’язково завершиться. А точніше – крапку в ній поставлять українці. Бо, схоже, ніхто інший на це не наважиться. 

Сергій Руденко