ПіСУАР для Путіна. Перша спроба розколу України

Політичне шоу, організоване у Сіверськодонецьку соратниками Януковича, ще двадцять років тому могло привести Україну до катастрофи.

28 листопада 2004-го свинцеве небо нависало над Сіверськодонецьком. Було холодно, ішов мокрий сніг, під ногами чвакали калюжі.

Центральні вулички цього містечка на Луганщині, зазвичай похмурі, причавлені вічним безгрошів’ям мешканців, були вщент забиті автобусами та елітними автомобілями. Поруч із забрьоханими багнюкою ПАЗиками та старенькими Ікарусами виблискували новенькі «Мерседеси» і «Роллс-Ройси». Жителі Донбасу, багатії у вовчих шубах до п’ят (це не перебільшення) і бідняки з мозолями на руках від шахтарської кирки, чекали на приїзд Януковича.  

У Льодовому палаці Сіверськодонецька мав відбутися Перший Всеукраїнський з’їзд депутатів усіх рівнів. Принаймні так офіційно називався цей шабаш. Його метою було засудження прихильників Ющенка і проголошення Південно-Східної Української Автономної Республіки. Крок до її створення раніше було зроблено в Луганську. За два дні до цього обласна рада закликала український Південь і Схід сформувати автономію. Звісно ж, за участю Москви – луганські сепаратисти попросили підтримки в Путіна. У такий спосіб вони ставили ультиматум прихильникам Ющенка, які вийшли на вулиці міст. Ті протестували через фальсифікацію результатів президентських виборів, переможцем яких Центрвиборчкомом проголосив Януковича.  

«Помаранчеві» вимагали переголосування. 

Сіверськодонецьк вирував. У Льодовому палаці зібралося майже чотири тисячі людей. Біло-сині прапори (символ президентської кампанії Януковича), роздані учасникам дійства, демонстрували єдність делегатів і рішучість організаторів. У залі галасливо обговорювали події останнього тижня – прихильники Ющенка розгорнули наметове містечко в Києві. Серед рою слів і словосполучень то тут, то там виривалося: «Ющенко», «аранжевиє», «наколотиє апєльсіни», «пєрєворот», «Штати». 

Головний герой з’їзду – Янукович запізнювався. Через нельотну погоду аеропорт у Луганську не приймав його літак. Той, уже відчувши себе президентом України, гримав на найближчих та на пілотів.   

Хтось, знудившись від очікування, несподівано заволав на весь Льодовий палац: «Янукович – наш президент!» Натовп схвально заревів у відповідь, розмахуючи синьо-білими прапорами та плескаючи в долоні. «Нє позволім растоптать дємократію!», «Донбас порожняк нє гоніт!». Зал то тут, то там вибухав вигуками.

Появу Януковича учасники зібрання зустріли оваціями. Зал тріумфував. Разом із Януковичем до залу ввійшли мер Москви Юрій Лужков, який прибув у Сіверськодонецьк за дорученням Путіна, голова Харківської обласної державної адміністрації Євген Кушнарьов, голова Донецької обласної ради Борис Колесніков, голова Луганської обласної ради Віктор Тихонов та очільник Донеччини Анатолій Близнюк.  

Першим слово взяв Колесніков – давній друг і соратник Януковича й олігарха Ахметова.  

«Друзі! – з характерним м’яким ленінським «р» розпочав Колесніков. – В Україні сьогодні склалася надзвичайна ситуація. Слідом за опозиційними політиками Верховна Рада порушила закон і зневажила Конституцію країни. Ситуація виходить із-під контролю».

Президія схвально кивала головами.

Колесніков погрожував висловити недовіру центральним органам влади і створити нову південно-східну українську державу у формі федеративної республіки. Столицею нової держави стане Харків, таким чином, сказав соратник Януковича, буде відновлено першу столицю незалежної Української республіки.

Читайте також: Кілери для Зеленського. Хто і як хотів вбити президента України

У той час, коли Колесніков виголошував свій спіч про створення Південно-Східної Української Автономної Республіки, йому хіба не вистачало броньовика й  кепки в руці – як у Леніна. Щоправда, соратник Януковича мав вигляд не пролетарський: випещене обличчя мультимільйонера й черевики з крокодилової шкіри.Почувши про створення нової держави, Льодовий палац на мить затамував подих, а потім вибухнув аплодисментами й вигуками.

Колесніков задав тон зібранню. Люди, звезені до Сіверськодонецька, повторювали проголошені російськими пропагандистськими телеканалами дурниці про українських «нацистів» під орудою Ющенка, про американські валянці та американських кураторів Майдану.

Олії у вогонь підлив Євген Кушнарьов, заявивши присутнім: якщо від Києва до Харкова – 460 кілометрів, то від Харкова до Росії – 40. Мовляв, раптом що – лідери ПіСУАР звернуться по допомогу до Путіна, який швидше за офіційний Київ приведе на Південь і Схід свої війська.   

«Наш президент – Янукович», – завершив свій виступ Кушнарьов і додав, переінакшивши слова пісні «Вставай, страна огромная»:

«Вставай, страна огромная,

Вставай на смєртний бой,

С нашистской сілой тьомною,

С оранжевой чумой!» 

Посланець Путіна – Юрій Лужков у Сєвєродонецьку випромінював радість. Правда, видавалося, що святковості присутнім додавала лисина московського мера. «Ми з одного боку бачимо цей апельсиновий підгодований шабаш. І з іншого боку ми бачимо спокійну силу творення, що зібралася в цій залі», – мовив Лужков і пообіцяв зняти свою легендарну мерську кепку для того, аби хоча б трохи бути схожим на Януковича.  

Зал заревів від задоволення. І це було останнє задоволення цього зібрання. 

Жодного рішення про проголошення Південно-Східної Української Автономної республіки з’їзд не ухвалив. Двічі засуджений Янукович, певно, носом чув, що тут тхне криміналом. Він доволі обережно говорив про ініціативу створення нової держави. Мовляв, «помаранчеві» мають розуміти, до яких наслідків можуть призвести акції протесту в Києві. Як досвідчений донецький гопник, Янукович був переконаний: лише сам факт погрози розколоти Україну зупинить прихильників Ющенка. А відтак лідер біло-синіх спустив з’їзд у Сіверськодонецьку, як кажуть, на гальмах.  

Так, на ньому утворили якусь там раду представників регіонів, так, домовилися повернутися до теми проголошення ПіСУАР, так, російське телебачення зробило із зібрання головну подію пострадянського простору. Але не більше.

Референдуми про підтримку Південно-Східної Української Автономної Республіки, які у грудні 2004-го збиралися провести в Донецькій і Луганській областях, не відбулися. 

26 грудня 2004-го в результаті повторного голосування у другому турі виборів президента України перемогу отримав Ющенко з результатом 51,99% голосів. Янукович програв із результатом  44,2%.

2005 року Кушнарьов і Колесніков були звинувачені в сепаратизмі. Але в СІЗО перший потрапив через справу про перевищення службових повноважень під час будівництва харківського метрополітену. Другий – через заволодіння із застосуванням здирництва акцій фешенебельного донецького торгівельного центру «Білий лебідь». Але за ґратами Кушнарьов і Колесніков сиділи недовго. Всі звинувачення проти них були зняті. І за сепаратизм вони, на жаль, так і не були засуджені. Чому на жаль? Та тому, що всі події, які потім розгорталися на Донбасі у 2014-му, нагадували Сіверськодонецьк-2004. «Обурені» жителі Луганської та Донецької областей за підтримки російських спецслужб кинулися створювати так звані «ЛНР» та «ДНР», нашпиговуючи їх зброєю й бойовиками.

Читайте також: Як Кучма віддав Путіну стратегічні бомбардувальники

2010-го  практично всі, хто брав участь у з’їзді в Сіверськодонецьку, разом із Віктором Януковичем, прийшли до влади в Україні. Непокарані Ющенком сепаратисти вже не криючись готували умови для приходу Путіна до України.

Пам’ятаєте, як Кушнарьов (якого, до слова, застрелили на полюванні в січні 2007 року) погрожував Ющенку близькістю Харкова до російського кордону? Так от. Ось ці 30 чи 40 кілометрів, про які говорив тоді харківський губернатор, стали вирішальними 2014-го для частини Донецької та Луганської областей. Десять років тому Путін вирішив більше не експериментувати із представниками донецької мафії. Він  зробив ставку на так званих «шахтарів» із «воєнторга». Непокаране у 2005-му українською владою сепаратистське зло повернулося на Донбас ще більшим злом 

Уже 2022 року Путін не став гратися у створення нової Південно-Східної Української Автономної Республіки. Він пішов далі – проголосив Луганську, Донецьку, Херсонську та Запорізьку області частиною Російської Федерації. З початком широкомасштабного вторгнення до України Кремлю вже не потрібно було створювати ілюзію волевиявлення жителів і маскувати своїх військових під «обурених українців». 

2016-го у Сіверськодонецьку побував і я. Саме в той час місто оговтувалося від першої спроби російської окупації. Льодовий палац стояв тоді посеред міста, як німий і понурий свідок спроб команди Януковича розтрощити єдність України. Близькість фронту витала в повітрі: напружені містяни, прискіпливі погляди, натяки знайомих: «про ваш приїзд уже знають там (кивок у бік Луганська)». Мені невідомо, скільки в той час у місті було «ждунів», але вони були й супроводжували незнайомців містом. Жахливе відчуття, мушу сказати.

2022-го, вже під час повторної окупації Сіверськодонецька, росіяни знищили Льодовий палац. А з ним – і згадки про сепаратистські витівки «донецьких». Більшість із них 2014-го втекли до Росії. З награбованим, але тільки без українських земель.   

Борис Колесніков лишився в Україні.  Його ім’я Росія внесла до санкційного списку. Сам він перевтілився в добропорядного благодійника і власника хокейного клубу «Донецьк». Він був і лишається другом найбагатшої в Україні людини – Ахметова.

Колесніков, думаю, переконаний: Сіверськодонецьк-2004 та ПіСУАР йому вже пробачили. Але він помиляється. Льодового палацу немає, а пам'ять про донецьких сепаратистів і тих, хто привів в Україну війну, залишиться з нами назавжди.

Сергій Руденко